3.11. В селі новини швидко розходяться

У селі новини швидко розходяться. Не встигне щось змінитися в одному кінці, як уже всі знають на другому. І ще й трохи більше. «Не чула, Марійко, кажуть Петро Олексійчук якусь городську привіз» ― доскіпувалась Вірка Стьопукова у Марійки Беховської. (Тоді вони ще були дівчатами). Казала Ганька Малєньких, що там така красуня у шляпі. І пішло по селі замальовувати і добавляти. Дівчата ― це взагалі цікавий народ. Так уже ті новини держать у секреті, а особливо про любов. Здається ніхто не знає, тільки сич та сова та людей півсела. От ніяк не второпають: чи то наречена, чи жінка. Не можуть ніяк дочекатися суботи. Може прийде з нею в клуб на танці. Ото буде цікаво! Гай-гай! Коли то було? Ще за царя Гороха. Як людей у селі було трохи. А таки було. Не так, як зараз: пройшла вулицею й ляльки не зустріла.

Настала довгоочікувана свята субота. Ще надвечір дід Музика зі своїм музичним інструментом поплентався до клубу. За ним дід Потап потягнув на плечах барабана й бубона. Молодь шнурком потягнулась до будинку культури. Як ушкварять бувало діди польки, то хоч би й мертвий, то кинувся б у пляски. Допитливі дівчата, знай, поглядають на двері. Враз музика затихла. Всі метнулись поглядом до дверей. Спочатку переступив поріг Петро, а за ним і дівчина. Запала гнітюча тиша. І справді ― струнка, кругловида, а щоки калиною горять. Ну справжня тобі красуня. Ще й усміхається якось сором’язливо. Червоний беретик так їй до лиця. Та й Петро не пас задніх. Високий, статечний, та ще й з гумором. Гордо окинув оком присутніх. Музики заграли. Всі заметушились. Петро і собі повів свою красуню у танок. Тепер не одна із дівчат заздрісно споглядали за цими молодими людьми, і кожна думала про щось своє. Хай як там жилося, тоді нестатки ― часом і впроголодь, і одежі не було такої, як хотілося б, ― а от до пісень і танців село прагнуло. Як висипали ввечері з клуба, як заспівали, то пісня летить аж до зірок на небі.

Ідучи додому, Петро так стиснув її руку в своїй, аж до болю, але дівчина тільки ніжно пригорнулась до нього. Тепер вони щосуботи поспішали на ті музики. Молоді люди зрозуміли, їм жити разом і будувати це життя самим.

Згодом оселились у маленькій хатині. Але то було щастя, вони були разом, самі хазяї. Ольга чекала його з роботи, щоби пірнути в обійми коханого чоловіка. Всі життєві проблеми вирішували самотужки. Молодих людей не лякали ніякі життєві негаразди. А скільки було радості, коли лелека приніс маленьку дівчинку! Звичайно, турботи добавилось, але то були клопоти приємні. Життя змінилося. Тепер Петро Васильович працював у Коростені на залізниці. Кожен вечір молода мама з донечкою Лідою виглядали свого татуся додому. Хатина наповнювалася сміхом і радістю. Не було коли скучати, особливо матусі, бо дбайливий лелека згодом подарував їм хлопчика, Володею нарекли. Не можна сказати, що великі достатки були в родини, але зводили якось кінці з кінцями. На той час більшість людей отак перебивались. Годувались із свого города. А чоловік ще й гроші заробляв. Звісно, трудненько приходилось. Життя не стоїть на місці.

Журавлиним ключем пролітали роки та й зникали десь там за обрієм. Сімя збільшувалась, бо лелека не забував їх навідувати. І ось їх уже ціле сімейство, клопотів додалось, особливо матері. Все хазяйство, город, діти, домашні клопоти лягли на плечі матері. Ой, як то нелегко було! Не нарікала, робила мовчки все, що вважала найголовнішим. Діти ― то її щастя, її радість, її надія, її майбутнє! Тепер вона жила тільки дітьми. Не оглянулась, як і до школи треба готувати. Ще змалечку вчили робити добро, поважати старших, цінувати працю батьків і дорослих, зберігати дружні стосунки в родині. Діти підростали. Звісно, Петро Васильович старався якось розв’язати ті проблеми, але на той час це було не так просто. Найбільше дошкуляла тіснота. Хатинка маленька, ніде й примоститися. Складали копійку до копійки, щоби збудувати просторий будинок.

Ось уже і старші діти школу кінчають. Найстарша дочка надумала їхати у світ долі шукати. Батьки не перечили. Поїхала аж у Казахстан, там і оселилась назавжди. Син Володимир подався в міліцію. Тепер Петро Васильович гордився сином, бо знайомим говорив: «Наша міліція нас береже». І це правда, бо син був чесна, добродушна людина. Спокійний, врівноважений, умів допомогти людям у важку хвилину. Тільки от біда: страшна хвороба ще молодим забрала в інші світи. Дуже боляче переносила сім’я ту втрату, особливо, мати. Звісно, ця рана залишилась у неї на все життя.

Згодом новий будинок таки побудували. Збереться родина за столом ― батькам радість: Василь, Марія, Люба, Микола, Ніна, Олександр. Не вистачає двох, і в матері знову сльози на очах. Виплакала за життя, бо на старісь зовсім недобачала.

Всі діти знайшли своє місце у житті, працьовиті, чесні та й до людей привітні. Марія, Люба, Ніна і Олександр оселились у Києві, Василь і Микола зупинились у Коростені. Тільки знову біда: раптова смерть украла Миколу. Звісно, який болючий удар був для сімї, особливо для батьків. Згодом і батька не стало. Згорьовану мати забрали діти і доглянули до смерті. Моє таке враження, що доля до цієї родини була не дуже прихильна. 2020 року не стало й дочки Люби.

Діти не забувають батьківського подвіря, приїжджають діти й онуки, підтримують порядок. Доглядають могили своїх батьків і рідних. Батьки навчили своїх дітей шанувати Боже слово. Дочка Марія тут же, на батьківському подвірї звела Божий храм. Односельці навідуються до храму, слухають Боже слово і щиро дякують за такий щедрий подарунок.