3.15. Сповідь

2002 рік. Біда прийшла зненацька. Біль дошкуляв удень і вночі. Прийшлось звертатись у лікарню. Після огляду лікарка довго щось писала і протягнула мені папірець. Це направлення в Житомир. Онко! Враз навколо мене все потемніло. Ноги ніби приросли до підлоги. Дочка і син щось до мене говорили, але я нічого не чула. Все пливло перед очима. По дорозі додому всі троє мовчали. Та й що було говорити? Ця хвороба нікого не щадить.

На другий день ми були уже в Житомирі. Діагноз підтвердився: рак шлунка. Негайно на операцію. Зволікати не можна, хвороба прогресує. Сказати, що мені було не страшно, то це не зовсім так. Адже це була уже четверта операція в моєму житті і я досконало знала, що це таке.

Операція тривала майже три години. Я нічого не відчувала. Прокинулась у реанімації. Підключені апарати. Ні руки, ні ноги не підкорялись. То я приходила до тями, то знову провалювалася в безодню. І так п’ять діб. А потім якось заворушилась права рука, вірніше, палець на правій руці. Лікар прибігав часто. Цього разу сказав, що переводить у палату. Там на мене вже чекала онука. Лікар дозволив, щоб вона була весь час зі мною.

Дбайливі турботи лікарів і медсестер увінчались успіхом. По краплині до мене почало повертатись здоров’я. Згодом могла уже звестись на ноги.

При виписці додому лікар сказав, що ніяка хімія, ніякі препарати мені не потрібні. Порадив, щоб переходила на народну медицину, щоб починала із чистотілу. А ще наказав вживати їжу частенько, адже залишив шлунка тільки шосту частину.

Я розуміла, що це вже кінець, але в душі зажевріла якась іскорка на порятунок. З’явилось велике бажання жити, щось творити, допомагати іншим, тільки не сидіти без діла.

З першого дня почала приймати різні чаї з усіляких трав. Багато читала про лікарські рослини, прислухалась до різних порад. Кожну рослину-стеблину випробовувала на собі. І так до сьогодні. Це дуже клопітно. Я не кажу, що маю відмінне здоров’я, як раніше. Але в ці роки (мені 82 роки) обходжу себе, рухаюсь, багато буваю на свіжому повітрі, доглядаю хоч якісь квіти. А ще читаю газету «Сільські вісті», з якою не розлучаюсь більше 50-ти років.

Відтоді минуло 16 років. Хочу від душі подякувати тямущим лікарям, чуйним медсестрам, дбайливим санітаркам за їхню турботу, чутливе ставлення до пацієнтів, за те, що продовжили мені життя. Щиро дякую своїм дітям, брату з сім’єю, всій нашій родині, друзям, що підтримували мене в тяжку годину, вселяли надію на життя. Це їхнє щире слово не дало мені впасти в розпач. Добре слово ― теж ліки. Це вони підтримують мене до сьогодні. Турбуються кожен день тепер ще й правнуки. Завдяки їм я можу милуватись сонцем, голубим небом, крислатою яблунею під вікном. Можу жити, щоб хоч чимось допомогти іншим.

І, крий Боже, трапиться з ким біда ― не опускайте рук, надійтесь на краще! Боріться за життя!