3.9. На ярмарок!

Василь приходить на ферму дуже рано. Адже треба погодувати бичків ― а це єдина тяглова сила у колгоспі в післявоєнне лихоліття. Та й навоз прибрати, підстелити свіжу підстилку. Роботи вистачає, а він хлопець не лінивий, добродушний, та й худобу любить над усе. Слухняний, старається усім допомогти. От тільки погано бачить. Ще в дитинстві, як був школярем, якось упав і пошкодив око, бо наштрикнувся на ручку з пером. А згодом і друге почало втрачати зір. Мама, що залишилася з дітьми сама (а їх було аж десятеро), бо чоловіка вислали як куркуля в 1937 р., повезла хлопця в Одесу до окуліста. Філатов оглянув і сказав, що негайно потрібно зробити операцію. Хлопця оперував сам Філатов, а мати чекала, щоб забрати сина додому після виписки. Лікар наказав приїхати за місяць, бо треба було зробити ще дві операції, щоби врятувати зір хоч на одному оці. Мати із сином їхали додому з великою надією на краще. Але не судилось, бо якраз через дві неділі почалася війна, яка всі плани перекрила. А після війни учні Філатова не взялися допомогти молодій людині. Отак із тими малими процентами на зір Василь і залишився. Працював у колгоспі, виконував усяку роботу, що була йому під силу. Спочатку доглядав молодих бичків, а потім учив їх ходити у ярмі, згодом і возити вантажі. Взимку підвозив корм до ферми, вивозив гній на поля. А влітку запрягав волів у безтарку і возив зерно до комори. Безтарка ― це такий собі високий віз, зроблений із дощок, а на задній стінці ще й отвір із засовкою. От відсуне Василь ту засовку на току, а зерно й висипається на черінь. Роботою Василя були всі задоволені, особливо голова колгоспу. Хлопець нікому не відмовляв. От якби ще хоч трохи повернути зір. Але…

Ішов 1948 рік. Післявоєнне лихоліття товклося в кожному селі. Не минало воно жодної живої душі у Липлянах.

Наближалося свято Святого Спаса. Дні стали теплі й погожі. Хоч ранки були вологі та росяні, але вдень сонце припікало нестерпно. Ці дні у народі називають Спасівкою. Народилось і відповідне прислів’я: «Надокучливий, як муха у Спасівку». В таку пору найбільше потерпають домашні тварини. Василь і старався обганяти мух і ґедзів від волів великою гіллякою, але якби ще ж добре бачив!

Якось надвечір, коли Василь випряг воли, голова попросив його підвезти завтра свою жінку на ярмарок. Василь охоче згодився. Головиха вже давно збиралася вторгувати трохи грошей, щоб купити якесь взування. Ще звечора дістала із скрині святкову одежу, випрала білою глиною хустину, бо мила не було, повісила на сливі, щоб висохла, а потім гарненько на качалку і рубель ― вигладила і поклала на лаві.

Жінка схопилась як тільки почало розвиднятись. Хутенько подоїла Лиску, напоїла і вивела на подвір’я телятко, сипнула курчатам, натерла гарбуза і висипала поросяті. Наловила у хліві півнів, пов’язала їм ноги, щоб не втекли і запхала у велику плетену з лози корзину так, що тільки голови виглядали. Півні пручались, не дуже хотіли сидіти у тисняві. Один уже намірявся і співати. Але господині було ніколи. У меншу корзину, тоже сплетену із лози, склала півкопи яєць. А щоб не розкачувались у корзині, принесла дві жмені січки і пересипала яйця. Поставила корзини на лаву й почала одягатись. Аж глядь у вікно ― і Василь уже стоїть із безтаркою біля воріт. Тетяна заметушилась. Мерщій винесла корзини і поставила біля безтарки. Молодиця аж зашарілась. Біла хустина спадала на плечі. Нова кофтина у сині волошки так личить до її голубих очей. А спідниця широка, зібрана у фалди. Тетяна так її любила й шанувала. Темно-коричнева, ще й подолок обшитий чорною атласною биндою. Дякувать Богу, у війну вціліла. Як ішли у біженці, то закопали усю одежу в землю. Жакетик і полотняні скатертини замокли, а спідниця була ж на дні…

Василеві здалося, що в такій одежі головиха аж помолодшала. Правда, була боса, бо чого ж вона їде на ярмарок?

Василь умостився на передку. Жінка подала йому корзини і сама вп’ялася за бокову дошку, щоб забратись у безтарку. Підсунула до себе корзини і вмостилась у куточку безтарки, тримаючи в руках подол спідниці, щоб не зім’яти. Василь помахував гіллякою, відганяючи мух і ґедзів. Вони поволі рушили. Ось вони вже звернули на центральну вулицю. Раптом безтарку почало підкидати з боку на бік. Василь щось гукав, але головиха не могла нічого второпати. Вона хапала руками корзини, але не могла дати раду. Безтарку так трусило, що жінка не могла звестись на ноги. А Василь уже гукав: «Цабе і соб! Цабе і соб!» Спинити їх уже було не під силу. Воли вже не бігли ― неслися як вітер, прямісінько до ставка. Тетяна затулила очі руками. Щось гукала до Василя, але той ухопився за дошку, на якій сидів, боячись по дорозі не впасти. Воли з розмаху плюхнулись у воду й попрямували аж на середину ставка. Вода бризнула через щілини у безтарку. Жінка схопила корзину з яйцями, але було вже пізно. Яйця лежали на дні корзини, а зверху плавала січка по всій безтарці. Півні вовтузились у корзині, намагаючись вибратись на поверхню.

Воли стояли собі у воді, помахуючи хвостами. Вони й не думали виходити із такого «зручного» становища. Сонце підбилось уже височенько. Головиха поглядала то на Василя, то на корзини у безтарці. Вона стояла у воді вище колін. Однією рукою підтримувала корзину з яйцями, а другою тримала подол спідниці. На лиці змінилась, але не промовила ні слова. Тишу порушив Василь. Йому теж, мабуть, було дуже неприємно. Тепер мусив чекати, поки волам надоїсть отак стояти у ставку і вирішать іти шукати їжу. Жінка в думці зрозуміла молодого хлопця. Добре вона знала, що ці тварини не підкоряються ніяким законам, якщо їм щось не сподобалось. У такій ситуації їм дошкуляли мухи й гедзі. Он їх уже назліталось сила-силенна. Кружляють над тваринами, припадаючи аж до самої води. Стоячи у безтарці, жінка оглянула все навколо. Кругом вода виблискувала на сонці, як дзеркало.

Тетяна мовчки підгребла до себе спідницю, взялася за верхній край дошки, намагаючись вибратись із безтарки. Перекинула ногу через дошку, ступила на колесо й опустилась у воду. Приємний холодок пробіг по тілу. Василь теж мовчки взявся подавати корзини. Тепер у молодиці були зайняті обидві руки. Вона поглянула перед себе і вирішила, що найближчий шлях до берега он до тієї верби. Подол спідниці парашутом спливав по воді. Підійшовши ближче, жінка побачила, що під вербою Сарафина Наталки Ковтунки пере білизну. Вони працюють в одній ланці. Жінка, мабуть, впізнала головиху, бо аж душилась від сміху. Тетяна звернула трохи ліворуч і попрямувала до берега. Від злості ще міцніше стиснула ручки корзин. Підняла голову та й стала. Прямісінько сюди сусідська дівчинка Оксана гнала гусака і гуску з гусенятами до води. Гуси шубовснули у воду, а дівча від здивування аж зупинилось. Мабуть упізнало головиху, бо з усього маху вигукнула : «А чого це ви, тітко, своїх півнів купаєте у ставку?». Тетяна мовчки зирнула на дівчину, ступила на траву, мовчки підхопила корзини й попрямувала вже не дорогою, а звернула на Маринчин город і стежкою подалася вгору. Ось вона обмине цей хутір і швидше добереться до свого подвір’я.

В думках вона дуже шкодувала, коли погодилась на такий непевний транспорт. Краще було б іти пішки на ярмарок. Перекинула б корзини з півнями назад, а з яйцями ― наперед. І вже давно би торгувала. Мимоволі глянула в корзину з яйцями. Тільки декілька залишилися цілими, а решта хіба годні на смаження.

Вона також планувала вторгувати трохи грошей, щоб купити якесь взування до Святого Спаса. Міркувала, купити черевики чи туфлі. Звичайно, черевики зручніше, бо ж холод уже йде. Черевики й зимою можна взути, аби не ковзатись у тих проклятих чунях. А тепер коли ж тих яєць назбирати?

Думки у жінки нитками снували одна за другою, і не було їм ні кінця, ні краю. Здавалося, кожна торкалася її особистого життя. Головиха підняла голову. Он уже й подвір’я їхнє видно. Тільки вона намірилась перейти вулицю, як назустріч їй Степан Голубник. Жінка поспішила поздороватись, а той аж зупинився. Веселий такий, чорнобривець у кашкеті торчить. Зміряв її з голови до ніг, а потім запитав: «А чого це ви, Тетяно, як мокра курка з цими корзинами?»

Жінка скам’яніла. В горлі пересохло, не могла вимовити ні слова. Тепер вона точно знала, що все село буде знати, як вона їздила на ярмарок. Не пам’ятає, як перебігла дорогу, вскочила у своє подвір’я і зачинила за собою стареньку хвіртку. Степан ще постояв якусь хвилину на дорозі, махнув рукою і пішов далі. Господиня взялася розв’язувати півням ноги. Он один уже зовсім кульгає. Розвісила спідницю на сливі, щоб висохла, але ж прикре ярмаркування не йшло у неї з думки. Як воно сплутало їй усі карти. Вона так мріяла до холодів придбати якесь взування.

Осінь ― благодатна пора. В золоті шати одягаються дерева. Та й саме життя міняється. Зі служби повертаються додому солдати, а на їхнє місце ідуть служити молоді хлопці. Осінь ― це майже кожної неділі як не весілля у селі, то вечоринка, коли проводять молодого солдата на службу. Отоді радості ― як не духова музика, то гармошка чи баян грає. В такі дні так хочеться вийти на люди, хочеться закружляти в танці. Воно босому якось не личить. Та й котрийсь із чоловіків може наступити на ногу. Правда, он минулого разу на весіллі Василинка Ригорчачка он як витанцьовувала у новеньких постолах. І нічого, легко і зручно. Не те, що в тих незграбних чунях. Треба й собі попросити діда Івана, щоб сплів такі постоли, а онучі можна буде подерти з чоловікових спідніх полотняних штанів. Вони так гарненько відзолились у жлукті. Будуть біленькі та м’якенькі. Міркувала собі Тетяна, заспокоюючи себе.

Найбільше вона турбувалась про завтрашній день. Як вона покажеться в ланці. Та Ковтунка, мабуть, усім розплескала про ті походеньки Головихи по ставку з корзинами. Тетяна уявила собі, як усі жінки в ланці регочуть, аж за животи беруться. А їй не до сміху. А ще ж як до тих балачок додасть Степан. Він і жодного не пропустить, щоб добавити в огонь масла. І соромно так, аж плакати хочеться. Це все винуваті ті норовисті воли. Що ти на них ― у суд подаси чи що? Це воли винні, шо я не змогла купити взування. Якось уже мушу перебитись до снігу. А там босому не виходить. Прийдеться лізти на горище і шукати оті противні чуні, які ще ранньою весною туди закинула. А може впрошу діда Івана (Пигицю), щоби сплів постоли. Хай і в постолах, аби не босому!