Відомі люди села

Вчителі школи

Треба низенько поклонитися і щедро подякувати вчителям, що працювали в липлянській школі ― сіяли розумне, добре, вічне!

Директори школи

(зі спогадів Найдюка Івана Степановича, вчителя фізики)

До Великої Вітчизняної війни (1929 р) в селі було споруджено приміщення початкової школи. Ініціатором її спорудження був директор цієї ж школи Заблоцький І. С. На той час у школі працювало 4 учителі, які навчали більш ніж сто учнів. Заняття проходили в дві зміни.

Після війни у вересні 1957 року початкову школу було реорганізовано у восьмирічну, яка проіснувала до вересня місяця 1981 року. Директорами школи в той час працювали Бучинський, Заблоцький І. С., Бузенко С. А., Мурза О. К., Ляхевич В. І., Гераймович О. І. Директорами восьмирічної школи працювали Веселівський Володимир Іванович, математик за фахом, Зелінська Надія Михайлівна, Ходаківська Тамара, Грищенко Федір Петрович, Єнько Володимир Петрович, Ястремський Іван Граціанович.

Після закриття восьмирічки (1981 р.) початкову школу, що залишилась у Липлянах, очолила вчителька початкових класів Камінська Марія Дмитрівна.

Вчителі школи

(список склала Біла Надія Максимівна по пам’яті)

1. Заблоцький І. С.

2. Бучинський (працював до війни).

3. Бузенко С. А.

4. Миля Ярополківна (з Малої Зубівщини, працювала під час і після війни).

5. Мурза Даша Костянтинівна (працювала під час і після війни).

6. Ляхевич (працював після війни).

7. Гераймович О. І.

8. Онищук Петро Олексійович.

9. Рабчун Надія Вікторівна. 

10. Біла Надія Максимівна (співавторка цієї книги).

11. Веселівський Володимир Іванович.

12. Веселівська Тетяна Федорівна. 

13. Олексійчук Валентина Федорівна.

14. Зелінська Надія Михайлівна.

15. Закусило Галина Іванівна.

16. Ходаківська Тамара.

17. Харченко Галина Леонідівна.

18. Ясюченко Ганна Миколаївна.

19. Дідківська Катерина Іванівна.

20. Дідківська Марія Дмитрівна.

21. Струтинська Ганна Анатоліївна.

22. Кочірівець Ольга Аврамівна.

23. Грищенко Федір Петрович.

24. Петрівка Надія Оксентівна.

25. Єнько Володимир Петрович.

26. Шимончук Іван Павлович.

27. Найдюк Іван Степанович.

28. Ястремський Іван Граціанович.

29. Кириченко Паша Олексіївна. 

30.  Безкоровайний Віктор Миколайович.

31.  Гульвіченко Ліда Антонівна.

32.  Свинцицький Аркадій Валентинович.

33.  Горобець Надія Денисівна.

34.  Башинська Інна Іванівна.

35. Камінська Марія Дмитрівна.

Підтримували порядок і чистоту в школі вправні й тямущі господині:

1. Білошицька Анастасія Іванівна.

2. Лещенко Анастасія Андріївна.

3. Сингаївська Яна Яківна.

4. Никончук Надія Якимівна.

5. Найдюк Марія Карпівна.

Школа працювала з 1929 по 1992 рр. Тепер учнів до школи возять автобусом до села Йосипівка і смт Чоповичі.

Вихідці з села

Уславлені вихідці з села своєю працею заслужили велику повагу своїх односельчан. Жителі села пишаються своїми знатними земляками.

Біла Ірина Миколаївна. Закінчила в 1994 р. Ужгородський державний університет за спеціальністю «лікувальна справа». Починала інтернатуру лікаря-терапевта в Коростенській міській лікарні, закінчила інтернатуру в Малинській міській лікарні в 1995 році. Протягом двох років працювала лікарем-терапевтом. 1997 року пройшла спеціалізацію онколога, і нині працює в Малинській міській лікарні онкологом. 2019 року отримала спеціальність лікаря ультразвукової діагностики, 2023 ― спеціалізацію «організація і управління охороною здоров’я».

Головний лікар Малинської міської лікарні, лікар-мамолог. Має двох дітей, що навчаються в КПІ.

Біла Надія Максимівна. 1936 рік. Це рік підйому в державі промисловості й сільського господарства. Третього березня цього року в маленький сільський хаті на все село блиснув вогник. Це рідна Україна прийняла у свої материнські обійми ще одну новонароджену людину. Це Горобчук Надія Максимівна (Біла ― по чоловіку). Дитинства не пам’ятаю. А якщо і пригадається що в пам’яті ­― то це війна. Досі пам’ятаю свист і гул бомб і снарядів, які пролітали над головами. 1946 року я пішла до першого класу. Закінчила 7 класів у 1954 році. У цьому ж році поступила до Бердичівського педагогічного училища. 1957 року закінчила педучилище і в цьому ж році за розподілом приступила до роботи 15 серпня в Малинському районі. В 1961 році вступила на факультет української мови з напрямком історія та іноземна мова Житомирського педагогічного інституту (нині Житомирський державний університет імені Івана Франка) на заочне відділення. Закінчила навчання 1967 року. В цьому ж році народила синочка. Аж до виходу на заслужений відпочинок у 1997 році зі стажем 44 роки працювала вчителькою української мови і літератури в школі села Липляни.

Протягом багатьох років підтримувала тісні зв’язки з республіканською газетою «Сільські вісті». В моїх дописах висвітлювала життя простих хліборобів села Липляни. Вдячна редакція висловлювала мені подяки і присилала збірки книжок.

Білий Віктор Миколайович (1962 р. н.). З 1980 року ― на військовій службі. 1987 року отримав вищу військову освіту за фахом інженер-механік у званні лейтенанта. Закінчив Рязанське вище військове автомобільне інженерне училище (від 1994 року Військовий автомобільний інститут). Служив у транспортних військових частинах на посадах від командира взводу до заступника командира бригади з озброєння (начальника технічної частини). З 2000 року ― в Центральному апараті Міністерства оборони України на посадах: начальника відділу ремонту озброєння і військової техніки Збройних Сил України; начальника відділу контролю використання озброєння і військової техніки. Закінчив службу в центральному апараті Міністерства оборони України у званні полковника.

Білий Микола Олексійович (1916 — 1970). Після закінчення в 1940 році Севастопольського військово-морського училища служив на Балтійському флоті. Був старшим лейтенантом, командиром зенітної батареї лідера (військового корабля) «Ленінград». Завдяки практичному досвіду, здобутому в багатьох боях, винайшов новий ефективніший спосіб захисту від атак ворожих літаків, що йдуть у піке на корабель. Коли в поході на острів Ханко корабель підірвався на міні, Микола Олексійович негайно і правильно організував порятунок корабля, адже вода швидко заповнювала відсіки. Під час блокади Ленінграда корабель перебував у місті. Від командування отримав подяки за ефективні обстріли позицій ворога в районі Петергофа. Був контужений внаслідок потрапляння бомби в корабель. За роки війни відбив 41 атаку ворога і знищив: 5 літаків, 2 танки, 8 автомашин, мінометну батарею, а також знешкодив 4 артилерійські батареї.

Закінчив службу капітаном 3-го рангу близько 1947 року за станом здоров’я після контузії (паралізовані праві рука й нога).

Кавалер ордену Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня; нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда», а також іменними нагородами: швейцарським кишеньковим годинником, кортиком, шаблею.

https://pamyat-naroda.ru/heroes/kld-card_ran86808768/

Білий Степан Васильович (1895—1984). Учасник Першої та Другої світових війн. Деякий час після війни він був головою сільради села Липляни. Степан Васильович був досвідченим будівельником.

Після Другої світової війни створив і керував будівельною бригадою села Липляни, до якої сам підібрав і навчив кількох працівників. Бригада будувала колгоспні приміщення для утримання коней, корів, телят, свиней, овечок, курей і багато інших допоміжних споруд. Також закінчила будівництво клуба й другої комори (маказина), розпочаті до війни.

Для виробництва дощок на козли на висоту двох метрів вручну викочували довгий стовбур дерева, щоб розрізати його на дошки поздовжньою пилою. Напрямок розрізування відмічали (відбивали) шнурком, добре натертим вуглиною (обгорілим кінцем цурки). Один працівник стояв без страховки на висоті двох метрів на розміченій деревині й тримав за ручки верхній кінець поздовжньої пили, а другий перебував унизу і тягнув пилу на себе, ухиляючись від тирси, що падала в очі й на голову.

Окрім поздовжньої пили, важливими інструментами були: поперечна пила, сокира для теслярських робіт, свердло для дерева, стамеска й молоток для видовбування паза, скоби різних розмірів, що виготовляли в кузні. Ось якою «технікою» користувалися будівельники на селі.

Бобик Микола Дмитрович (1964 — 1985). У Києві, столиці нашої Батьківщини, біля Лаври, піднявся в небо пам’ятник героям-афганцям. Золотом сяють на сонці їхні імена по областях. Наш односельчанин по Житомирській області перший у цьому списку: Бобик Микола Дмитрович. Один у матері ― забрали! Хто відповість за її гіркі сльози, за її страждання, за її муки? Не видержало материнське серце ― пішла у вічність за сином.

Бортницький Володимир Іванович (1950 р.н.). Закінчив радіофізичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка в 1973 році. Працює провідним інженером в Інституті хімії високомолекулярних сполук НАН України.

Бортницький Павло Іванович (1937 — 2021). Кандидат технічних наук, працював на посаді професора кафедри технічної експлуатації автомобілів та автосервісу Національного транспортного університету (до 2000 р. ― Київський автомобільно-дорожній інститут).

Бортницький Петро Андрійович. Закінчив Білоцерківський національний аграрний університет наприкінці 50-х років. Працював у керівних органах Радомишльського району, займався заготівлею сільськогосподарської продукції від приватних господарств.

Габріель (Гарбар) Ірина Володимирівна (02.04.1961 р.н.). Перші 10 років (1984 — 1994) після закінчення Української сільськогосподарської академії працювала в проєктній частині конструкторського бюро об’єднання «Укрсортнасінняовоч» м. Києва, з 1994 року по цей час працює в архіві Державної митної служби України.

Гарбар Володимир Юхимович (16.03.1941 — 10.12.1997). Після закінчення в 1970 році Житомирського сільськогосподарського інституту його направили прцювати керуючим відділення (с. Липляни, с. Будницьке) радгоспу «Чоповицький», до якого належали: смт Чоповичі, с. Пристанційне, с. Стримівщина, с. Йосипівка, с. Гутянське, с. Липляни та с. Будницьке.

У 1985 році радгосп «Чоповицький» поділили на два радгоспи: «Чоповицький» та «Йосипівський». До «Йосипівського» відійшли села Йосипівка, Липляни, Гутянське і Будницьке. В цьому радгоспі Гарбар В. Ю. працював головним агрономом до кінця свого життя.

Радгосп належав до об’єднання «Укрсортнасінняовоч» м. Києва та спеціалізувався на вирощуванні насіння овочевих і зернових культур.

Народився і виріс у сусідньому чеському селі Мала Зубівщина (чехи, чеська колонія). Проживав у селі Липляни. Організував буріння свердловини крізь монолітний граніт до води на глибину 60 метрів. Воду високої якості подавали до водонапірної башти тваринницької ферми села Липляни, а звідти ― на ферму та в найближчі двори селян.

Грищенко (Якимчук) Катерина Леонідівна (1959 р. н.). У 1981 році закінчила філологічний факультет Житомирського педагогічного інституту (нині Житомирський державний університет імені Івана Франка) за спеціальністю «вчитель української мови та літератури». Працює вчителькою початкових класів у КЗ (комунальному закладі) “Йосипівська гімназія” Чоповицької селищної ради Коростенського району Житомирської області.

Гульвіченко Іван Пилипович (1937 ― ?) Знакова особистість у Липлянах. Тут він народився, тут пройшло його дитинство і юнацькі роки. Грамотний, життєрадісний. Мав неабиякі організаторські здібності. Вмів повести за собою колектив. Люди любили і поважали його. Йому світило велике майбутне. Очолював підприємство, яке на той час мало всесоюзне значення. Талант його керівництва помітили у Києві. Запросили працювати у міністерстві.

Дружина ― вчителька «Заслужений вчитель України». Дві дочки. Здавалось, живи, радій успіхам. Враз все обірвалось. Страшна хвороба віку здолала кремезного чоловіка. Односельці й сьогодні згадують його як добру, чуйну людину.

Дуже шкода, що такі люди рано відходять за вічну межу.

Закусило Андрій Степанович (1981 р. н.). Медик, має вищу освіту. Завідує відділом біохімічних досліджень Референс-лабораторії Українського референс-центру з клінічної лабораторної діагностики та метрології НДСЛ «Охматдит» Міністерства охорони здоровя України. Завідує відділом з 2009 року. У 2016 році отримав вищу категорію за спеціальністю «клінічна біохімія».

Каленська (Біла) Тетяна Степанівна (1922—1957). Понад 8 років працювала медсестрою у військових госпіталях: пройшла від Сталінграда до Берліна, відзначена орденами і медалями. Після закінчення війни продовжувала працювати в розташуванні радянських військ у Карлових Варах (Чехія).  В 1947 році повернулась у рідне село Липляни. З того часу працювала старшою медсестрою в лікарні села Мала Зубівщина. В родині Каленських у 1949 році народився син Каленський Віктор.

Каленський Віктор Петрович (15.10.1949 р. н.). В Липлянах у тяжкі післявоєнні роки пройшло його дитинство. В сім років втратив маму. Вихованням Віктора в ці важкі часи  займалися його дідусь Білий Степан Васильович, бабуся Біла Марія Григорівна та батько Каленський Петро Іванович.  Чуйні, добрі, розсудливі люди. Таких якостей вони навчали і свого улюбленця. Хлопець дуже рано зрозумів, що покладатися має лише сам на себе. 

Отак твердо ступив на оцю священну землю і впевнено пішов у широке життя. Мабуть, ще тоді й не усвідомив, що має від природи дар доброти, подарований батьками. Сьогодні корінні липлянці можуть сміло гордитись тим, що вони найдобріші люди у великій громаді.

Віктор Петрович і є тим корінним липлянцем, який вміє робити добро іншим, вміє запалити вогонь ентузіазму на добрі діла. Це свідчить все його тернисте життя. 

Віктор Петрович Каленський ― кандидат сільськогосподарських наук, професор, Заслужений працівник народної освіти України, проректор з міжнародної навчально-наукової діяльності Національного університету біоресурсів і природокористування (НУБІП), головний координатор міжнародної діяльності НУБІП, який має наукові зв’язки з багатьма вузами розвинених країн світу: США, Німеччини, Чехії, Франції, Нідерланди тощо. 

Працював заступником декана, деканом по роботі з іноземними студентами, проректором з міжнародних відносин. Удостоєний звання «Заслужений працівник освіти України», нагороджений відзнакою Мінагрополітики «Знак пошани». Учасник бойових дій. За свою сумлінну працю неодноразово удостоєний урядових нагород зарубіжних країн. 

Разом із Віктором Петровичем іде по життю його дружина Світлана Михайлівна, яка розуміє його і підтримує в усіх добрих ділах. Каленська Світлана Михайлівна ― завідувач кафедри рослинництва НУБІП, доктор сільськогосподарських наук, професор, академік Національної академії аграрних наук України. 

Підтримують і допомагають батькам діти: син Каленський Андрій Вікторович (1981 р.н.) і дочка Каленська Тетяна Вікторівна (1983 р. н.), які подарували їм семеро онуків.  https://nubip.edu.ua/node/118323

Камінська Марія Дмитрівна (1936 р. н.). Народилась у с. Сингаї. Після навчання у Коростишівському педагогічному училищі 1958 року за направленням приїхала працювати вчителькою початкових класів у Липлянській восьмирічній школі. В 1966 році закінчила Бердичівський педагогічний інститут. Вийшла заміж за місцевого коваля і тракториста Олексійчука Василя Васильовича, виростили двох дітей Олену й Володимира. За роки роботи отримала багато відзнак і нагород за сумлінну працю: «Відмінник народної освіти», «Народний учитель України», грамоти обласного і районного відділів освіти та інші. Була активною учасницею художньої самодіяльності, грала ролі в спектаклях і залучала інших мешканців, була лектором.

1982 року восьмирічку закрили і Марія Дмитрівна залишилась єдиною вчителькою і директоркою початкової малокомплектної школи села Липляни. 1991року вийшла на заслужений відпочинок, а школу в Липлянах закрили.

За покликом серця Марія Дмитрівна ще працювала вчителькою початкових класів у с. Йосипівка і закінчила трудову діяльність у 1994 р.

Лещенко Борис Юхимович (29.11.1935 р. н.), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, кандидат фізико-математичних наук.

Має наукові звання: старший науковий співробітник, доцент.

Науковець у галузі ядерної фізики. Має 150 наукових праць. Співавтор книжок: Вопросы физики быстрых нейронов. Спектрометрия быстрых нейтронов по времени пролёта.-К., 1973; Физика быстрых нейтронов- М., Атомиздат, 1977; підручника «Ядерна і нейтронна фізика».-К., КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2024.

Має посвідчення «Відмінник атомної енергетики» за вагомий особистий внесок у розвиток атомної енергетики України від НАЕК (Національна атомна енергогенеруюча компанія) «Енергоатом».

Доцент кафедри ядерної фізики фізичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Має посвідчення лектора товариства «Знання», прочитав багато науково-популярних лекцій з радіаційної безпеки для населення. У 1986 році брав участь у роботах по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильський атомній електростанції (ЧАЕС).

Закінчив радіофізичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка у 1958 році та почав працювати на кафедрі ядерної фізики фізичного факультету. Захистив кандидатську дисертацію і продовжував досліджувати взаємодію швидких нейтронів з ядрами та конструкційними матеріалами, що використовуються в атомній енергетиці. Отримані нейтронні константи занесено в Міжнародну бібліотеку ядерних констант ЕХFОR при МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії), якою послуговуються фахівці всього світу.

Отримав наукові звання старшого наукового співробітника і доцента. Брав участь у побудові нового корпусу лабораторії ядерної фізики. 47 років був науковцем і викладачем у рідному університеті: від закінчення навчання і до виходу на пенсію. Останні роки трудової діяльності (з 1988 року по сумісництву, а з 2005 по 2023 ― на постійний основі) працював доцентом кафедри атомної енергетики Навчально-наукового інституту атомної та теплової енергетики (ІАТЕ) Національного технічного університету України
«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського».

http://atom.knu.ua/npds/ua/IaroS/prof/prof.html

https://aesiitf.kpi.ua/?page_id=499

Лещенко Сергій Вікторович (1991 р. н.). Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка, фізичний факультет, в 2013 році. Працює провідним спеціалістом на виробництві меблів.

Лещенко Юхим Іванович (1895 — 02.1944). Учасник Першої та Другої світових війн. Від середини 30-х років до листопада 1943 року був комірником у селі Липляни, тобто відповідав за збереження продуктів колгоспного виробництва, переважно зернових: у двох коморах, у приміщенні колишньої церкви і на поверхах сушарки для хмелю. Загинув у бою за визволення міста Шепетівка.

Макарова (Біла) Серафима Степанівна (1925 — 2017). Закінчила інститут харчової промисловості. Працювала на Коростенському винозаводі на посадах: головний технолог, головний інженер, виконувачка обов’язків директора.

Макарова Тетяна Костянтинівна (1958 р. н.). Закінчила фізичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка в 1980 році. Працювала в Інституті теплофізики НАН України. Згодом здобула другу вищу освіту в Одеському фінансово-економічному інституті, працювала в центральних державних контролюючих органах України.

Олексійчук Іван Сильвестрович (1937 — 2020). Генерал-полковник, деякий період очолював Закавказький військовий округ.

Олексійчук Марія Петрівна (1953 р. н.). В 2010 році в нашому селі відкрилася невеличка церква. Збудувала її колишня жителька села Олексійчук Марія Петрівна на своїй земельній ділянці. Нині вона проживає в Києві. Односельчани дуже вдячні за такий подарунок Марії Петрівні.

Олексійчук Микола Володимирович (1959 р. н.). В 1983 році закінчив радіофізичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1983 до 2000 року працював на Жулянському машинобудівному заводі ведучим інженером. З 2000 до 2015 року ― технічний директор ТОВ «КВАРК».

Олексійчук Павло Якович. Учасник Першої та Другої світових війн. У Першу світову війну як військовий він брав участь в охороні Леніна. А було це так. Завдяки операції «Опломбований вагон», що провели німці в квітні 1917 року, до Росії з еміграції таємно повернулась група революційно налаштованих більшовиків. Серед них був і Ленін. У Петербурзі на виході з вагона поїзда, що прибув на Фінляндський вокзал, Леніна охороняли матроси із Кронштадта. Одним із охоронців був матрос Павло. Як він мені розповідав, Ленін спустився сходинками вагона і пройшов повз нього, мало не торкнувшись його торса, що Павло подав уперед по команді «Струнко!».

У 30-ті роки радянська влада направила його, мабуть як одного із «25- ти тисячників», керувати колгоспом в одному із сіл за Обиходами. В 50-х роках Павло Якович заклав у рідному селі Липляни колгоспний яблуневий сад і доглядав його. Садівництво було його улюбленою справою.

Минуло багато десятиліть після тих подій, але коли він мені розказував, його голос залишався приємним, сильним, голосом людини сильної волі, впевненої в собі.

Олексійчук Петро Іванович (1949 — 04.2026). Працював керівником села Липляни в радгоспі «Йосипівський», до якого входило село.

Олексійчук Петро Петрович (Кубловський). Закінчив Таллінський технічний університет, будівельний факультет (≈ 1959 рік). Працював у керівних органах комбінату будівельних матеріалів міста Нарва.

Олексійчук Петро Миколайович (1938 —2022). Народився і прожив у Липлянах усе життя. Працював поштарем. Мав прізьвисько Коресподент, бо працював позаштатним коресподентом багатьох видань. Автор багатьох статей у різних періодичних виданнях про жителів і проблеми села. Син Олексійчук Василь Петрович (1968—2023) загинув на фронті.

Шимончук (Свинцицька) Ніна Миколаївна (07.02.1960 р. н.). Багато років в 80-х співала Шимончук Ніна Миколаївна у всесвітньо відомому Поліському державному ансамблі пісні і танцю «Льонок» (місто Житомир), художнім керівником і диригентом якого є народний артист Іван Сльота. На сайті є історія створення хору й українські пісні у його виконанніі: [https://www.pisni.org.ua/persons/1722.html]{.underline}

Шмагун Валерій Іванович (28.03.1962 р. н.). Після медучилища (1978—1982) служив в армії (1982—1984), закінчив медінститут (1984—1990). З 1990 року ― лікар-хірург. Працює лікарем у Державній науковій установі «Центр інноваційних медичних технологій НАН України», місто Київ.

Шмагун Іван Петрович (28 жовтня 1914, Липляни — 7 січня 1987, Ялта) ― український радянський і російський радянський скульптор; член Спілки радянських художників України з 1970 року. Заслужений художник РРФСР з 1966 року.

Народився 28 жовтня 1914 року в селі Липлянах Волинської губернії (нині Коростенський район Житомирської області, Україна). 1932 року в Ленінграді вступив до школи фабрично-заводського навчання на заводі «Пролетарський». На початку німецько-радянської війни покликаний на фронт, служив зв’язківцем 661 окремого батальйону зв’язку 6-ї армії.

1945 року направлений до Краснодару, де навчався в художньому училищі й працював у товаристві «Красхудожник». У березні 1970 року переїхав до Ялти, де працював у місцевому відділенні Художнього фонду Української РСР. Мешкав у Ялті. Працював у галузях монументальної і станкової скульптури, створював мозаїки. Використовував граніт, чавун, бронзу, бетон. У Ялтинському музеї «Поляна казок» є його скульптура «Святогор», також його роботи ― в містах Анапа, Краснодар, Тюмень, Новоросійськ, Чебоксари.

Нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня.

https://volart.com.ua/art/shmahun_ivan/

Шоботенко Галина Адольфівна (21.07.1972 р.н). Певний період працювала головою Йосипівської сільської ради, до складу якої включено село Липляни. З 2016 року входить до складу керівного органу Чоповицької об’єднаної територіальної громади: є старостою Йосипівського округу (села: Будницьке, Гутянське, Йосипівка, Липляни, Пристанційне, Стримівщина).

Довгожителі села Липляни, що мають понад 90 років на 2026 рік

Алексійчук Віра Сироцького Степана ― 97 років (22.05.1927 —28.05.2024)

Олексійчук Володимир Васильович (Ладько) ― 95 років (1.05.1931—18.08.2026)

Лещенко Борис Юхимович, 29.11.1935 ― 90,5 років.

Біла Надія Максимівна, 3.03.1936 ― 90 років.