2.4.4. Корова не кінь

Трудно було виживати, особливо вдовам, сиротам і багатодітним родинам. Земля на селі була понівечена війною, не так щедро родила хліб. Обробляти її було нічим, техніки ніякої. Все лягало на плечі жінок, старих і малих-підлітків.

Треба було копати заступом ниву, щоб посіяти зернові, посадити картоплю, а ще ж капусту, огірки, буряки, моркву, цибулю і все решта. Не вистачало робочих рук.

Голова колгоспу Прус Павло Петрович вирішив залучити до цієї праці свійські домашні корівки-годувальниці. То було найжахливіше, але виходу не було.

Була рання весна 1946 р. Ще звечора бригадир Федір Парасковський попередив Ольгу Ївжину і Антоніну Сугайку, що завтра вони зі своїми корівками будуть починати пробувати орати ниву.

Жіночки були приголомшені. Це ж їхня надія і опора у господарстві. Надія ― щоб вижити і прогодувати дітей. І ось бери свою корівку й ори ниву. Але життя заставило скоритися долі.

Ще звечора господині підкладали молочницям ще потроху сіна й мовчки плакали. Наступного дня ще тільки на світ благословилося, а молодиці вже й погодували своїх корівок, і, напоївши, обнімали їх за шию і виговорювали найтепліші слова. А тут і бригадир гукає, щоби брали корів на мотузок і вели на поле Вушатого. Там уже чекає їх безтарка, що привезла ярма і плуга.

Ведуть господині мовчки своїх корів, а за слізьми і стежки перед собою не бачать. Адже корівки ніколи не ходили у плузі. А як надіти корові на шию ярмо! Це найтяжче! Корови боялись і наблизитись до ярма. Прийшлось довго заспокоювати скотину, щоб надіти ярмо. Допомагали і бригадир, і голова колгоспу. Провозились майже до обіду, аби корівки хоч трохи звикли до ярма.

Із великим трудом проклали сяку-таку борозенку, хоч криву. Випрягли і повели годувати і напувати своїх годувальниць.

І після обіду було аж ніяк не легше, але якусь частинку поля було

зрифлено (не глибоке, поверхневе лущення). Бо хіба можна було назвати то оранкою? То була праця, полита потом і сльозами. Отак кожен день господині попарно виводили своїх корівок, щоб орати поле. Інколи й погодувати корівок було нічим. Приходилося зривати з хати снопки соломи, коли кінчались корми, рубати їх на січку, парити гарячою водою і так пригощати корів. Присмачити таку їжу було нічим, бо й самим нічого було їсти. Хіба коли товкли у ступі ячмінь чи просо, то та шолуха служила присмачкою. То й було дуже рідко.

Важко було і орати, і засівати поля. Але люди працювали. Знали ― хліб потрібен усім і завжди. Не ремствували, нікого не винили. Ждали і надіялись на кращі часи.