2.4.3. Ступа й жорна – біда чорна

Відшуміло полум’я страшної війни. Треба було лікувати і землю, і людські душі. Село мусило якось жити. Роботи ― непочатий край, а працювати нікому. Залишились старі люди, вдови і підлітки. Пізніше їх називатимуть «діти війни». Життя на селі продовжувалось. Дід Федір Парасковський очолив першу бригаду. Це найбільша бригада, що вирощувала зернові. Державі потрібен хліб, та й самим треба щось їсти. А де орати і сіяти!? Земля зранена окопами й перебіжками. Негайно треба давати лад на ниві. А чим? Лопати і людські руки. Тягла ніякого. Дід Всьокало (це його вуличний псевдонім, прізвисько) очолив другу бригаду. Тут можна було змайструвати дерев’яне колесо до воза, обладнати безтарку, щоб возити зерно, полагодити ярмо для волів, виготовити легенькі грабельки, щоб загрібати сіно, держака до заступа чи сапи (копачки) і багато чого іншого. А дід Пигиця (вуличне прізвисько Івана) був взагалі нарозхват у селі, бо вмів виплести з лика в’яза чи липи чудові постоли. Дід Іван ніколи нікому не відмовляв і плати ні в кого не вимагав. Кожен із них виконував роботу сумлінно і вчасно. Взагалі тоді працювали безоплатно, на трудодні. Треба було виробити мінімум 300 трудоднів на рік. Не кожному вдавалось, але працювали на совість: кожен день на роботі. Весь урожай здавали державі. Поставки були захмарні, а що залишалось, то роздавали на трудодні. Той мізерний заробіток можна було забрати в торбинки і нести з комори додому. У надважких умовах люди виживали і трудились від зорі й дотемна. Так тривало до 1956 року. Після цього хоч якись заробіток вже одержували. Згодом почали платити пенсії. Життя на селі поволі налагоджувалось.

Ранок тільки почався, а дід Всьокало вже йде вулицею і заходить до двору кожної оселі. І не дивно ― він бригадир і кожного ранку загадує на роботу. Ось зупинився біля подвір’я молодої вдови. Жінка сама виховує 4-х діток: 2 синочки і 2 донечки. Старшенькі ще й до сьогодні виглядають татка з війни, а Марія вже втратила надію. Бригадир підійшов до вікна і злегка постукав у шибку: «Маріє, сьогодні на льонопункт, тіпати льону!». З хати вискочила молода жінка. В самій полотняній сорочці, а поверх накинута якась старенька спідничина. «Ой, дядьку! Не можу я сьогодні йти на роботу. Треба попрати одежу, бо і діти грязні й перемінить нема у що, і радюжки грязні, нічим укритись і постелитись. Он уже й лугу спустила, і жлукто викотила, бо мила нема анітрошечки» ― бідкалася молодиця. «А як же колесо, всьо, хто на ньому працюватиме?» ― вів далі бригадир. «То, може, хтось підмінить?» ― аж крізь сльози й плач обізвалась Марія. Бригадир постояв ще якусь хвилинку, дивлячись на жінку, що аж трясеться, махнув рукою і подався до іншого подвір’я.

Уже підходячи до контори, побачив гурт людей. І чи то сам до себе, чи то на гурт кинув: «Отак, всьо, сьогодні ота цицята, всьо, не йде тіпати льону». Дехто засміявся. Хтось із гурту запитав: «Хто ж це вона?». Бригадир аж сердито: «Ота, всьо, в червоній хустці, всьо!» Ніхто не зронив і слова. Тільки легенький смішок пробіг на вустах у людей.

Доброзичливі, працьовиті, віддані своїй справі, такі діди вели за собою і дорослих, і підлітків. Громадські справи завжди ставали вище своїх особистих. Може то був високий патріотизм, може то була любов до землі, любов до свого рідного народу, любов до своєї України. Такі люди не виголошували палких промов, їм ніколи було. Просто, від душі робили свої добрі діла.

Всі злигодні, які накоїла війна, лягали на плечі трудового народу, особливо на жінок, матерів, дітей-сиріт.

Наталка жила в маленькій хатині із двома дітками. В селі її звали Шикарна. Це слово придавало жінці якоїсь душевної благодаті. Її поважали всі, і вона любила усіх.

Сьогодні вона прокинулась рано. Чогось не спалось, якісь тривожні думки турбували її. Прикрила рядниною сонних дітей. Настуня вже чимала, мамина помічниця, а Раєчка ще в колисці, але спать лягають поруч. Мабуть тепліше удвох. Миттю затопила в печі й почала лагодити сніданок та обід. У старій солдатській касці приставила борщ, а в казанку трохи ячмінного пенцаку, така каша. Напередодні стовкла у ступі. Наклала на піч льону, щоб сох, бо треба ж буде із чогось полотно й радюжки, рушники ткати. В печі потріскували тріски. Підсунула їжу до жару і пішла поратись у хлів. Поклала коровці сіна, напоїла маленьку Лиску, що стриба в куточку, поставила відро води, може корова згодом вип’є, а курам зітерла на саморобній тертушці кормового бурячка. От і все. Здається, все уже попорала. Принесла у хату коворотку, кужіль і сіла прясти. Виводила тонкі нитки з льону, а з ними снували і її думки. Ось і дровець уже трошки лишилось, і сіна корові маловато. Прийдеться зривати із стріхи снопочки, щоб догодувати. А головне: взуванки в Настуні нема. Де шукати помочі? Як подолати самій ці проблеми? Згадала, якось бачила, як дід Іван (Пигиця) ніс із лісу цілу в’язанку лика. Може, звернутись до нього, щоб виплів для Настусі постоли. Хоч яке-небудь взування, а все ж не боса буде. Невдовзі Наталка домовилась із дідом Іваном, та й не дорого: аби дала якийсь літр молока. Молодиця й цьому була рада. Якось улила в солдатський казанок трохи молока й послала дочку віднести до діда Івана. Дівча переступило поріг дідової хати і стало. Діда вдома не було, була його дочка Марія. Настуся поставила казанок на лаву і стала чекати, аби забрати порожній посуд. Молодиця оглянула свої нехитрі пожитки, а вилляти молоко не було у що. Жінка вийшла надвір, шукаючи посудини. Згодом вернулась, несучи в руках гільзу від снаряда. Мабуть, кури воду пили. Чистенько вимита гільза слугувала за посуд. Вилляла молоко, дівчинка забрала свій казанок і пішла додому.

Часто з гільз робили каганці, бо електрики не було. З гільзи великого снаряда робили ступи. На дно вкладали дерев’яного кружечка, а за товкача слугувала дерев’яна довбешка, гарненько обстругана. А ступа он як потрібна у господарстві. І ячменю стовкти на пенцак (перлова каша), і проса стовкти на пшоняну кашу. А прийде святе Різдво, то й пшениці або ячменю стовкти на кутю. Правда, це дуже важка робота! Але як хочеться їсти, то всяка робота під силу. Без їжі, без хліба людина жити не може. От і приходилось зерно молоти у жорнах, щоб напекти хліба. А це ще важче, як товкти у ступі. Згодом у народі появилось прислів’я: «Ступа й жорна ― біда чорна».