2.4.1. Післявоєнне лихоліття

Війна ― це біда, голод, холод, сльози, злидні. Вона ще довгі роки продовжує нагадувати про себе.

Ой як було непросто виживати в післявоєнне лихоліття українцям! Все було зруйновано, виробництва ніякого. Дошкуляв голод і холод. Особливо зимою. Вдяганки ніякої. Може, хіба де на полі в окопах знаходили солдатські черевики чи шматок грязної палатки. І це було великим скарбом, бо можна було взути на босу непомірне взуття й побігати по снігу хоч на подвір’ї. З палатки шили одяг і то було щось.

Особливо страждали підлітки, які народилися перед війною та під час її. Пізніше їх назвали «Діти війни», які не знали ні дитинства, ні юності. Вони ставали дорослими не по роках. Дуже рано вимушені збирати колоски на полі, щоб хоч якось допомогти матері-вдові прогодувати сім’ю. А щоб затопити в хаті, збирали коров’ячі й кінські кізячки по дорогах, досушували у дворі й ховали на горищі, щоб зимою затопити. Хоч тепла від того курища небагато, але змерзнути на печі не можна. Діти-підлітки дуже рано починали фізично працювати. Молодими їхали по комсомольських путівках на великі новобудови. Дуже треба було підіймати з руїн промисловість, зводити житлові масиви.

Важко було на селі! Ой як важко! Не було ні сірників, ні мила, ні посуду, не кажучи вже про одяг. Вранці бабуся загадувала: «Дивись, у кого іде дим з комина, туди біжи по вогонь!»

Я брала в жменю ганчірку чи стару вату і приносила від сусідів тліючу іскру. В печі розводили вогонь. Не було чим випрати одяг. Полотняне відпарювали в жлукті гарячою водою з попелом, а потім полоскали чистою. А як хотілося випрати білу хустину чи кофточку милом! А його не було. Добре, у кого росли кущі жасмину. Можна було нарвати листя чи цвіту цієї рослини, розім’яти у руках і виходила мильна вода. Оце вже була благодать!

Важко було! Ой як важко! Дорослим доводилось працювати від зорі й до зорі. Майже вся домашня робота лягала на плечі підлітків. Вони порали хазяйство, доглядали менших своїх братів і сестер, та ще й намагались допомогти мамі в колгоспній роботі. Рано вчилися готувати сяку-таку їжу, аби порадувати маму, коли та прийде з роботи. Ніхто не ремствував, не протестував, а знав, що це його обов’язок.

Зима. А зими тоді були снігові та холодні. Борис прийшов зі школи. Кинув полотняну торбину із книжками на лаву і замислився. В хаті голодно і холодно. Он стіни кругом покрились білим інеєм. Довго не роздумуючи, накинув на плечі полотняну одежину і вискочив із хати. Вирішив миттю йти на торфорозробку, щоб розжитися хоч трохи торфу. Мама ще на роботі, а ввечері треба чимось протопити в грубці та зварити вечерю. Хоч цим хлопчик вирішив допомогти і порадувати маму. А йому ж усього 10 років.

День зимовий короткий, незабаром і сутінки сповзуть на землю. Борис підтюпцем вискочив за село. Он вдалині бовваніють штабелі торфу. Але ж там сторож зі зброєю в руках! Серце в хлопчика закалатало. Але тільки на мить. Надія повернутись додому зі здобутком узяла верх.

Ось і штабелі. Кругом тихо. Він миттю знімає сорочку, упаковує цеглини торфу, одягає верхній одяг і прямує додому.

А вітер усе дужчав. Сердитий мороз щипає хлопця за руки, за щоки, ніби хоче повалити на землю. А він все поспішає. Холод пробрався вже за одежу. А руки зовсім не слухаються, геть задубіли. Він уже їх і не чує. Що робити? До села ще далеко. «А ну ж замерзну в полі, як той Василько?» ― згадав Борис оповідання, яке читала вчителька у школі.

Он бовваніє скирда соломи. Він повернув туди. Кинув ношу і почав розгрібати солому, щоб зігрітись. А тоді зовсім заховався в солому, геть із головою. Посидів так деякий час і відчув, що трохи зігрівся. Виліз із соломи, підхопив на плечі свій дорогоцінний скарб і попрямував до села. Густі сутінки огортали засніжене поле. Ось і стежка, що веде до крайньої хати. Тут уже не страшно. Десь у селі гавкали собаки.

А скільки радості було, коли хлопчик переступив поріг рідної хати! Мама полегшено зітхнула й міцно пригорнула синочка.